В октябре 2014 г. к нам обратился заемщик ПАТ «Райффайзен банк Аваль», которого пытались выселить из квартиры представители банка и исполнительная служба.

Как оказалось, выселение проводилось на основании заочного решения суда о выселении.

Нами была подано заявление о пересмотре заочного решения суда, которое судом было отклонено.

После нами были поданы апелляционная и касационная жалобы, которые также не были удовлетворены.

Видя явно не правильное применение судами норм материального права, нами было подано заявление в Верховный суд Украины, как в последнюю инстанцию, на которую мы могли надеяться.

16.12.2015 г. Верховным судом Украины было принято постановление по делу в нашу пользу, банку в выселении было отказано.

Кроме того, данное постановление имело силу обязательного в применении по аналогичным правоотношениям. В дальнейшем, основываясь на данном постановлении Верховного суда, были защищены интересы нескольких десятков иных заемщиков от незаконного их выселения.

Постановление Верховного суда Украины от 16.12.2015 г.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 грудня 2015 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Сімоненко В.М., суддів:Гуменюка В.І. Охрімчук Л.І., Лященко Н.П.,Яреми А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, в інтересах якої діє ОСОБА_7, треті особи: Жовтневий районний відділ у м. Запоріжжі управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, орган опіки та піклування Жовтневого району м. Запоріжжя, відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, про виселення та зняття з реєстраційного обліку за заявою ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_8, про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2013 року публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі — ПАТ «Райффайзен Банк Аваль«, банк) звернулося до суду з позовом, у якому просило виселити ОСОБА_7 разом з неповнолітньою дитиною ОСОБА_8, 2004 року народження, з квартири АДРЕСА_1 та зняти їх з реєстраційного обліку за вказаною адресою.

Позов мотивовано тим, що 24 квітня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі — ВАТ «Райффайзен Банк Аваль«), правонаступником якого є ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_7 укладено кредитний договір N 014/17-44/1097-37. На забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором цього ж дня сторони уклали договір іпотеки, згідно з умовами якого ОСОБА_7 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1, яка належала йому на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року N 1130, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Запоріжжя.

ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» вказувало, що рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 6 лютого 2012 року звернуто стягнення на предмет іпотеки — зазначену квартиру, яка належить ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

Посилаючись на те, що у жовтні та грудні 2012 року банк направив на адресу відповідачів письмові вимоги щодо звільнення житлового приміщення в добровільному порядку, які відповідачі не виконали, позивач просив виселити останніх зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку.

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року, позов задоволено. Виселено ОСОБА_7 та ОСОБА_8, 2004 року народження, з квартири АДРЕСА_1. Знято з реєстраційного обліку відповідачів за вказаною адресою. Стягнуто з ОСОБА_7 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» судовий збір у сумі 114 грн. 70 коп.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року відмовлено ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_8, у відкритті касаційного провадження.

У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_8, порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року з передбаченої пунктом 1 статті 355 Цивільного процесуального Кодексу України (далі — ЦПК України) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК УРСР).

На обґрунтування своїх вимог заявниця додає ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 жовтня 2014 року в справі N 31648св14.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заяву слід задовольнити з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_7 є власником квартири АДРЕСА_1 загальною площею 39,35 кв. м, житловою площею 19,5 кв. м, яка належить йому на праві власності на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року N 1130, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів міста Запоріжжя.

На забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором, укладеним ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_7 на суму 35 тис. доларів США, останній 24 квітня 2008 року уклав з банком договір іпотеки, відповідно до якого передав в іпотеку належну йому на праві власності квартиру.

Згідно з довідкою міського комунального підприємства «Основаніє» центр обслуговування ВП КП ВРЖЕО N 2 у квартирі, яка є предметом іпотеки, проживали й були зареєстровані ОСОБА_7 та ОСОБА_8, 2004 року народження.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 6 лютого 2012 року позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_7, задоволено.

12 жовтня та 12 грудня 2012 року банк направив на адресу ОСОБА_7 письмові вимоги щодо звільнення жилого приміщення в добровільному порядку та зняття з реєстраційного обліку, однак відповідачі добровільно зі спірної квартири не виселились.

Задовольняючи позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» про виселення відповідачів зі спірної квартири та зняття їх з реєстраційного обліку, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідно до частини першої статті 109 ЖК УРСРзвернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Крім того, позивач направляв повідомлення мешканцям квартири, які були отримані відповідачем, який діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої дитини.

Разом з тим у наданій для порівняння ухвалі від 16 жовтня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на статтю 109 ЖК УРСР дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову щодо виселення мешканців з будинку без надання іншого жилого приміщення.

Отже, існує неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» при вирішенні спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

За змістом частини першої статті 575 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та статті 1 Закону України «Про іпотеку»іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, — це вид забезпечення виконання зобов’язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, передбаченому цим Законом.

Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачене Законом України «Про іпотеку».

Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку».

Так, згідно із частинами першою, другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частина третя статті 109 цього Кодексу регулює порядок виселення громадян.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання їм іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, придбане ними за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК УРСР.

Отже, за змістом цих норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки та яке було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла надається інше постійне житло.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах від 18 березня 2015 року в справі N 6-39цс15, 24 червня 2015 року в справі N 6-447цс15, від 1 липня 2015 року в справі N 6-875цс15.

Установивши у справі, яка переглядається, що в іпотеку передано квартиру, яка є власністю ОСОБА_7 на підставі свідоцтва про право власності від 29 липня 1993 року N 1130, виданого виконавчим комітетом Жовтневої районної ради народних депутатів м. Запоріжжя, тобто, що квартиру придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, суди попередніх судових інстанцій дійшли помилкового висновку про виселення відповідачів із зазначеної квартири без надання їм іншого постійного житла.

Отже, у справі, яка переглядається, суди неправильно застосували частину другу статті 109 ЖК УРСР у поєднанні з нормами статей 3940 Закону України «Про іпотеку» у зв’язку з чим судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, підпунктом «а» пункту 2 частини першої статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України,

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву ОСОБА_9, яка діє в інтересах ОСОБА_8 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 27 травня 2013 року, ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 16 лютого 2015 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року скасувати.

У задоволенні позову публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_7, ОСОБА_8, в інтересах якої діє ОСОБА_7, треті особи: Жовтневий районний відділ у місті Запоріжжі управління Державної міграційної служби України в Запорізькій області, орган опіки та піклування Жовтневого району м. Запоріжжя, відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області, про виселення без надання іншого постійного жилого приміщення та зняття з реєстраційного обліку — відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко Судді: В.І. Гуменюк Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук А.Г. Ярема

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован.