Банку ПУМБ відмовлено в виселенні нашого клієнта з квартири, яка була придбана в кредит. Несплата кредиту не підстава для виселення!

Справа № 310/2950/18

2/310/134/19

РІШЕННЯ

Іменем України

18 квітня 2019 рокум.Бердянськ

Бердянський міськрайонний суд Запорізької області в складі

головуючого судді Прінь І.П.,

за участі секретаря судового засідання Димової Л.В.,

представника позивача ОСОБА_1,

відповідача ОСОБА_2,

представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Бердянську в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства «Перший Український ОСОБА_4» до ОСОБА_2, ОСОБА_5, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особаорган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2018 року ПАТ «Перший Український ОСОБА_4» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_5, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особаорган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку. В обгрунтування позову вказує на те, що 01.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український ОСОБА_4 банк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство«Перший УкраїнськийОСОБА_4»,і ОСОБА_2 було укладено Кредитний договір №6543431, за яким ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 51 000,00 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01.07.2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, проспект Пролетарський (нова назва – проспект Східний)АДРЕСА_1.

У забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором ОСОБА_2 передала придбану нею квартиру в іпотеку банку, про що був укладений договір іпотеки № 6543811.

В пункті 4.7.1. Договору іпотеки визначено застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя шляхом переходу до Іпотекодержателя права власності на предмет іпотеки, зокрема, шляхом прийняття рішення про прийняття предмету іпотеки у свою власність, про що письмово повідомляє Іпотекодавця.

У звязку із невиконанням Відповідачем зобов’язань за Кредитним договором, на підставі вищевказаних положень Договору іпотеки та чинного законодавства України ОСОБА_4 реалізував своє право на звернення стягнення шляхом набуття у свою власність предмета іпотеки і Державної реєстрації права власності, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за індексним номером:118270281 від 23.03.2018.

На час звернення з позовною заявою до суду Публічне акціонерне товариство «Перший Український ОСОБА_4» є власником квартири за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, проспект Східний (стара назва – проспект Пролетарський) будинок 90. квартира 65.

Відповідно до пп. 3.2.7., 4.5. Договору іпотеки, після прийняття Іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на Предмет іпотеки, Іпотекодавець зобов’язаний на письмову вимогу Іпотекодержателя добровільно звільнити Предмет іпотеки та максимально сприяти його звільненню всіма іншими особами протягом 14 (чотирнадцяти) календарних днів з дня отримання вимоги. Якщо звільнення Предмету іпотеки мешканцями не буде здійснено добровільно, їх примусове виселення здійснюється судом. Порядок виселення мешканців з житла визначено і у ст. 40 Закону України «Про іпотеку», ст.109 Житлового кодексу УРСР.

Позивач безпосередньо повідомив іпотекодавця рекомендованим листом за вих. №КHO-44.4.21390 від 30.03.2018 року, вих. №КНО-44.4.21391 від 30.03.2018 року, про реєстрацію права власності за ПАТ «ПУМБ» та про необхідність звільнення предмета іпотеки. Однак відповідачі з квартири до цього часу не виселилися.

Згідно з листом від 06.04.2018 № 1658 відділу реєстрації місця проживання виконавчого комітету Бердянської міської ради у квартирі зареєстровані: ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_6, 01.02.2004 народження та ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Відповідно до п. 1.7.4 договору іпотеки іпотекодавці без попереднього письмового погодження іпотекодержателя (Банка) не мали права реєструвати третіх осіб на житловій площі, що входить до складу предмету іпотеки. Проте, відповідач-1 порушила вказану умову договору та зареєстрували у квартирі інших осіб.

Проживання та реєстрація у квартирі відповідачів перешкоджає позивачу здійснювати своє право власника.

Посилаючись на ст.ст. 317, 321,391 ЦК України позивач просив виселити з квартири відповідачів без надання іншого житлового приміщення, із з зняттям з реєстраційного обліку.

Ухвалою суду від 18.05.2018 року було відкрито провадження у справі (ас.70 т.1).

08.06.2018 року відповідачі надіслали до суду відзив на позов ( а.с.97-98 т.1), в якому просили відмовити у задоволенні позову. У відзиві вказують на те, що згідно із ч. 2. ст. 109 Житлового Кодексу України, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком, виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Пунктом 2 Договору купівлі-продажу спірної квартири №б/н від 21.07.2008р. зазначено, що продаж квартири було здійснено за 332 585,00 грн., з яких 103 085, 00 грн. було сплачено покупцем до підписання договору, а решта грошей у сумі 229500,00 грн. будуть передані продавцям після отримання покупцем кредиту в ЗАТ «Перший Український ОСОБА_4». Оскільки 31% вартості цієї квартири було оплачено за рахунок коштів відповідачів, а тому відповідачі не можуть бути виселені із житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення, оскільки квартира, що є предметом іпотеки була придбана в тому числі й за власні кошти позичальника.

Крім того, відповідно до ст. 40 Закону України “Про іпотеку”, ч. З ст. 109 ЖК Україні передбачено обов’язок нового власника направити відповідні вимоги про виселення на адресу всіх жильців предмету іпотеки. Лише в разі невиконання вказаної вимоги власник (іпотекодержатель) має право на виселення жильців в судовою порядку.

Відповідачу ОСОБА_5 така вимога не направлялася, а тому позовні вимоги щодо його виселення задоволенню не підлягає.

21.06.2018 року представником позивача направлено до суду відповідь на відзив (а.с.126 т.1), в якому вказує на те, що квартира, яку купила відповідач-1, була придбана як за власні кошти, частка яких у загальній вартості становить 31%, так і за рахунок кредиту, наданого ЗАТ «ПУМБ», розмір якого у вартості квартири складає 69%, тобто 2/3 від загальної вартості. Без кредиту взагалі купівля квартири була би неможливою, кредит у сумі 51 000,00 грн. видавався саме на придбання квартири за адресою: Запорізька область, м. Бердянськ, проспект Східний (стара назва – проспект Пролетарський)АДРЕСА_1.

Крім того, норма ч. 2 ст. 109 Житлового кодексу УРСР регулює правовідносини щодо виселення з жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки. Але на даний час квартира за адресою: Запорізька область, м.Бердянськ, проспект Східний (стара назва – проспект Пролетарський)АДРЕСА_1, є власністю Банку, а не предметом іпотеки. Право власності Банку на квартиру підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 118270281 від 23.03.2018. Позивач виселяє відповідачів з квартири як її власник, а не як іпотекодержатель.

Що стосується не направлення вимоги про виселення відповідачу ОСОБА_5, то ці твердження не відповідають дійсності, оскільки така вимога була направлена усім зареєстрованим у квартирі особам і вручена ОСОБА_2 – 21.04.2018, ОСОБА_5 – 24.04.2018, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення.

Ухвалою суду від 19.06.2018 року (а.с.123-124 т.1) було зупинено провадження у цій справі до розгляду справи за позовом ОСОБА_2 до Державного реєстратора Запорізької обласної філії комунального підприємства «Центр державної реєстрації» ОСОБА_8, ПАТ ПУМБ», треті особи ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, орган опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради про визнання дій державного реєстратора незаконнми.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 09.01.2019 року ухвала Бердянського міськрайонного суду від 19.06.2018 року про зупинення провадження у справі була скасована.

Ухвалою суду від 12.03.2019 року (а.с.64-65) було відмовлено представнику відповідача ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про обєднання в одне провадження зазначених вище цивільних справ.

Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання від 12.03.2019 року (а.с.67 т.2) було здійснено заміну первісного позивача на його правонаступника Акціонерне товариство «Перший Український ОСОБА_4 банк».

В судовомузасіданні представникпозивача ОСОБА_1позовні вимогипідтримала з підстав, викладених в позовній заяві і відповіді на відзив, просила їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 і представник відповідача ОСОБА_3 проти задоволення позову заперечували з підстав, викладених у відзиві.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання не зявився. Про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомив.

Представник третьої особи- органу опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради ОСОБА_9 в судове засідання не зявилася, подала заяву про розгляд справи без її участі. При винесенні рішення просила врахувати висновок органу опіки та піклування від 17.04.2019 року

Відповідно до вимог ч.4, ч.5 ст.19 СК України при розгляді судом спорів, зокрема, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням обовязковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору.

Орган опіки та піклування виконкому Бердянської міської ради у своєму висновку від 17.04.2019р. №01-1047/47-1, посилаючись на приписи ст.12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», ст..29 ЦК України, ст.18 ЗУ «Про охорону дитинства», ст.. 16 Конвенції про права дитини від 20.11.21989р., дійшов до висновку, що вимоги банку про усунення перешкод у володінні і користуванні майном шляхом виселення неповнолітніх дітей є направомірними, оскільки призведуть до порушення майнових прав дітей, для яких дане житло є єдиним місцем проживання.

Вислухавши пояснення учасників справи, дослідивши надані суду письмові докази в їх сукупності, суд встановив наступне.

Статтею 41 Конституції Україниустановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннямистатті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Судом встановлено, 01.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «Перший Український ОСОБА_4 банк» (далі АТ «ПУМБ») і ОСОБА_2 був укладений Кредитний договір №6543431, за яким ОСОБА_2 отримала кредит у сумі 51 000,00 доларів США, зі сплатою 13,99 % річних, строком до 01.07.2028 року для придбання нерухомості, а саме: трикімнатної квартири за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, проспект Пролетарський (нова назва – проспект Східний)АДРЕСА_1.

В забезпечення виконання зобовязань за кредитним договором, 01.07.2008 року між ЗАТ «ПУМБ» і ОСОБА_2 був укладений Договір іпотеки №654381, за яким ОСОБА_2 передала в іпотеку банку придбану нею квартиру за адресою: Запорізька область, місто Бердянськ, проспект Пролетарський (нова назва – проспект Східний)АДРЕСА_1.

Після придбання цієї квартири відповідачі ОСОБА_2, ОСОБА_5, їх неповнолітні діти ОСОБА_6 і ОСОБА_7 оселилися в цій квартирі і зареєстрували своє місце проживання в ній.

Згідно із витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №118270281 від 23.03.2018р. (а.с.130 т.1) право власності на квартиру АДРЕСА_2 на цей час зареєстровано за ПАТ «ПУМБ» на підставі рішення банку про звернення стягнення на іпотечне майно шляхом прийняття його у власність на підставі відповідного застереження, що міститься в договорі іпотеки від 01.07.2008 року. За рішенням державного реєстратора від 23.03.2018 року здійснена державна реєстрація права власності на квартиру за позивачем (а.с.130 т.1).

Як зазначає позивач, рішення про прийняття предмету іпотеки у власність банку було прийнято банком у звязку з непогашенням ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором, на підставі застереження про задоволення вимог Іпотекодержателя, яке міститься в п.4.7 Договору іпотеки.

18.04.2018 року банк направив на адресу відповідачів вимогу про виселення протягом 14 календарних днів з квартири, зняття з реєстрації місця проживання і звільнення квартири (а.с.131 т.1).

Заперечуючи проти позову відповідачі вказують на те, що спірна квартра була придбана частково за кошти відповідачів і частково за кошти отриманого кредиту. А тому їх виселення можливо тільки з наданням іншого жилого приміщення, оскільки іншого житла вони не мають. Крім цього представник відповідача зауважує на тому, що квартира була відчужена банком без згоди власника, що є порушенням ЗУ «Про мараторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

У договорі купівлі-продажу спірної квартири, який був укладений 01.07.2008 року між продавцями ОСОБА_10, ОСОБА_11,ОСОБА_12, ОСОБА_13 і покупцем ОСОБА_2, а саме в п. 2.1 договору, зазначено, що продаж квартири здійснюється за 332585,00 грн., з яких 103085, 00 грн. було передано покупцем продавцям до підписання договору, а решта грошей у сумі 229500,00 грн. будуть передані продавцям після отримання покупцем кредиту в ЗАТ «Перший Український ОСОБА_4».

Таким чином, судом встановлено, що квартира дійсно була придбавалася як особисті кошти відповідачів, так і за кредитні кошти.

Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів тачленів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Згідно з положенням частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до вимог частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК УРСР.

За змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв’язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, а за інших обставин є підстава для відмови у задоволенні позову про виселення.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічні висновки висловлені у постановах Верховного Суду України від03 лютого 2016 року у справах № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року у справі № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15 та 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15.

Конституційний Суд України, зокрема у своєму рішенні N 7-рп/2013 від 11.07.2013 року, зазначив, що з огляду на приписи частини четвертої статті 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту.

Цей висновок узгоджується з положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН “Керівні принципи для захисту інтересів споживачів” від 9 квітня 1985 року № 39/248, в якій наголошено: визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Споживач- фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливу на здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов’язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб’єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах. З цією метою держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов’язані з виконанням зобов’язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою, зокрема шляхом внесення змін у ст. 109 ЖК України.

У даній конкретній справі невиконання відповідачем ОСОБА_2 за кредитом, який був отриманий нею в іноземній валюті, стало підставою для реєстрації права власності на іпотечне майно за банком- іпотекодержателем і як наслідок предявлення банком позовову про виселення відповідачів з неповнолітніми дітьми із житла.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно іззаконом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу доКонвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбаченихзакономі загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Такимзаконом, на переконання суду, єстаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення.

Як уже зазначалося, квартира №65 по проспекту Східному в м. Бердянську, з якої АТ «ПУМБ» просить виселити відповідачів та їх малолітніх дітей, була предметом іпотеки, але придбана вона була не тільки за рахунок кредиту, але і за власні спільні кошти відповідачів.

Таким чином, виселенняОСОБА_2, ОСОБА_5 і неповнолітніх ОСОБА_6, ОСОБА_7 з іпотечного майна можливе лише з одночаснимнаданням іншого постійного жилого приміщення.

Узв’язкуз ненаданням відповідачам такого приміщення відсутні підстави для задоволення позовних вимог банку.

Оцінка аргументам представника відповідача щодо неправомірних дій державного реєстратора при здійснення реєстрації права власності на спірне нерухоме майнона за іпотеко держателем з підстав недотримання вимог ЗУ «Про мараторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» судом не надається, оскільки виходить за межі предмета позовних вимог.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов’язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов’язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов’язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Керуючись ст.ст. 4,5,12,13, 81, 223, 263-265, 268, 273,354 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

Відмовити в задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Перший Український ОСОБА_4» до ОСОБА_2, ОСОБА_5, які діють в своїх інтересах та в інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особаорган опіки та піклування виконавчого комітету Бердянської міської ради, про виселення без надання іншого житлового приміщення, зняття з реєстраційного обліку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 26.04.2019 року.

Суддя Бердянського міськрайонного суду

Запорізької областіОСОБА_14